понеділок, 20 жовтня 2014 р.

Побожій Сергій

Побожій Сергій Іванович[ред. • ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Побожій Сергій Іванович
Pobojii1.jpg
Дата народження19 вересня 1954(60 років)
Місце народженняВольськСаратовська область.
Національністьукраїнець
ГромадянствоУкраїна Україна
Жанрграфікмистецтвознавець
Сергій Іванович Побожій (* 19 вересня 1954 м. ВольськСаратовської області)  — мистецтвознавець, графік, кандидат мистецтвознавства (1994), член СХУ.

Життєпис[ред. • ред. код]

Навчання[ред. • ред. код]

1971  — 1975  — навчання у Сімферопольському державному університеті.
1986  — 1997  — заступник директора СХМ з наукової роботи.
1997  — викладач УАБС м. Суми, керівник галереї мистецтв «Академія» при цьому ВНЗ.

Царина інтересів[ред. • ред. код]

Художнє життя Сумщини ХІХ  — ХХ ст. історія українського мистецтвознавства, сучасне образотворче мистецтво. Як художник працює в техніці пастелі.
1995  — Член Міжнародної асоціації художніх критиків.

Творчість[ред. • ред. код]

Характерні ознаки стилю виявлені у пейзажних композиціях. Його пастелі  — оповіді про подорожі Україною («Батуринська ідилія», «Семиротівські мотиви») та зарубіжжям (Венецією  — триптих «На тему вірша О. Блока». Польщею  — «Весняний вітер у Глівіці», Псковом «Пейзаж з церквою»).
Своє захоплення творами класичного мистецтва виразив у роботах 2000-х років на тему картини О. Волоскова («У Сокоринському парку», «Садиба»), за мотивами картин В. Штернберга («Садиба Г.Тарновського у Качанівці»).
У деяких творах простежується діалог з тими художниками та літераторами, які зіграли значну роль у формуванні власного мистецького світобачення автора  — триптих «Діалоги з О. Красовським», «Діалоги з Фальком», звернення до творчості Данте  — «Нічні птахи», «Похмурий ліс» та А. Чехова  — диптих «Садиба Линтварьових».

Давід Давідович Бурлюк

Русские художники

Давид Давидович Бурлюк






Давид Давидович Бурлюк

Картины Бурлюка:









  











Биография Давида Бурлюка 


Бурлюк Давид Давидович - поэт, художник, один из основоположников русского футуризма, теоретик и пропагандист нового искусства.

Давид Бурлюк родился в 1882 на хуторе Семиротовщина Харьковской губернии, в семье управляющего помещичьим имением. Его братья - Владимир и Николай и сестра Людмила позднее также приняли участие в футуристическом движении. В 1894-98 Давид учится в Сумской, Тамбовской и Тверской гимназиях. Во время учебы в Тамбовской гимназии знакомится с художником Константиновым и вскоре решает стать профессиональным художником. Учится в Казанском (1898-1999) и Одесском (1999-1900, 1910-1911) художественных училищах. В 1902 году после неудачной попытки поступить в Академию художеств уезжает в Мюнхен. Занимается в Королевской Академии Мюнхена (1902-1903), в студии Кормона в Париже (1904), в МУЖВЗ (1911-1914). С 1908 года активно включается в современную художественную жизнь и вскоре становится одним из лидеров литературно-художественного авангарда. Участвует в большинстве первых выставок "нового искусства" ("Звено", "Венок-Стефанос" и "Бубновый валет"). В 1908 публикует свою первую декларацию "Голос Импрессиониста в защиту живописи". Имение графа Мордвинова Чернянка, где в 1900-1910-х годах работает его отец, стало своеобразной "штаб-квартирой" молодых новаторов. В разное время там побывали Ларионов, Хлебников, Лифшиц, Лентулов и другие представители авангардного искусства. Именно там впервые возникла идея создания самостоятельной литературно-художественной группы, ориентированной на создание нового национального искусства. К 1910 г. складывается круг единомышленников с оригинальной философско-эстетической программой - Д.Бурлюк, В. Каменский, М. Матюшин, Е.Гуро - которым Хлебников дал имя "будетлян". Познакомившись в 1911 г. с В.Маяковским и Б.Лифшицем, Давид Бурлюк создает новое литературное объединение - "Гилея". В 1912 году совместно с Маяковским, Крученых и Хлебниковым выпускает программный манифест футуризма "Пощечина общественному вкусу". Обладая редкими организаторскими способностями Давид Бурлюк быстро аккумулирует основные силы футуризма. При его непосредственном участии выходят поэтические сборники, издаются брошюры, организуются выставки и устраиваются диспуты. Для современников имя Давида Бурлюка начинает ассоциироваться с наиболее радикальными выступлениями футуристов. В 1913-1914 годах он организует знаменитое турне футуристов по городам России, выступает с лекциями, чтениями стихов и прокламациями. Как автор и иллюстратор принимает участие в издании футуристических книг ("Рыкающий Парнас", "Требник троих", "Дохлая Луна", "Сборник единственных футуристов в мире"), в 1914 году - редактор "Первого футуристического журнала". В 1918 становится одним из издателей "Газеты футуристов". Член многих литературно-художественных объединений ("Синий всадник", "Союз молодежи", "Гилея", "Бубновый валет", "Общество Изобразительных Искусств"). В период гражданской войны оказывается в Башкирии, а затем в Сибири и на дальнем Востоке, где продолжает пропаганду футуризма. В 1920 году эмигрирует Японию. Спустя два года перебирается США, где вместе с женой организовывает издательство, под маркой которого выпускал прозу, стихи, публицистику и мемуары. В 1920-х работает в газете "Русский голос", входит в литературную группу "Серп и молот". В 1930 году издает теоретический труд "Энтелехизм", в том же году начинает выпускать журнал "Color and Rhyme". Ежегодно участвует в выставках, занимается фотоискусством. В 1950-х в Хэмптон-Бейс (Лонг-Айленд) открыл собственную галерею. Умер в 1967 году в Лонг-Айленде (США).
Пейзаж с дорогой

Гапоченко Іван

                                             Гапоченко Іван Іванович
МАЛЬОВНИЧІ КРАЄВИДИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Нещодавно у виставковій залі Лебединського міського художнього музею ім. Б. К. Руднєва відбувся вернісаж персональної виставки творів живопису сумського художника і нашого земляка Івана Івановича ГАПОЧЕНКА. 
Народився він у 1951 р. в селі Семиротівка Лебединського району, тобто на батьківщині «українського батька російського футуризму» Давида Бурлюка. По закінченні Рябушківської середньої школи вступив до Сумського технічного училища № 1, працював робітником, служив у війську, де захопився спортом (марафонський біг). По закінченні служби в армії працював у Сумському будівельному технікумі й одночасно вечорами відвідував обласну народну студію образотворчого мистецтва Бориса Данченка. Закінчивши студію (1975), відразу стає постійним учасником обласних, всеукраїнських і міжнародних виставок (всього — понад  40 виставок). Персональні виставки відбулися в Сумах (1981, 1996, 2001, 2002, 2011) та Лебедині (1996, 2002). Отже, ця виставка в Лебедині вже третя.
Із 1995 р. — член  Національної спілки художників України. У 1999 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тема дипломної роботи — «Робота художника в кіно»).  Учителі з фаху: І. Зубанова, О. Мусієнко. Із 2004 р. — голова Сумської обласної організації НСХУ. Заслужений художник України (2009). Лауреат міжнародної премії «Прохоровське поле» в галузі образотворчого мистецтва (2011, Російська Федерація). Працює в галузі станкового живопису та графіки (акварель).
За роки творчої праці митець написав понад тисячу (1000!) полотен (це не рахуючи етюдів), узяв участь у більш ніж 20 пленерах. Його твори зберігаються у Канівському національному музеї-заповіднику Т. Г. Шевченка, Сумському обласному художньому музеї ім. Н. Онацького, Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руднєва, Чугуївський картинній галереї, галереї мистецтв «Академічна» Української академії банківської справи НБУ (Суми), мистецькому центрі «Собор» (Суми), Бєлгородському художньому музеї, Бєлгородському краєзнавчому музеї, Бєлгородському музеї-діорамі, Бєлгородському музеї «Курська дуга», а також у багатьох приватних зібраннях у різних країнах.
Творчість І. І. Гапоченка вирізняється власною художньою манерою. Характерні ознаки його стилю здебільшого виявляються у пейзажних композиціях. Реальні форми природи набувають під пензлем митця форм таємничих природних структур. Від цього пейзажі стають узагальненими моделями Буття. Деякі композиції є намаганням художника осмислити минуле. У їх створені автор спирається на власні переживання та культурний досвід іменитих земляків. Головними формотворчими елементами його картин, безперечно, є колір, який інколи набуває символічного звучання, а також ритмічна організація полотна. Відчувається навіть деяка мистецька спорідненість його окремих творінь із творчістю футуриста Давида Бурлюка.
Поезія і краса природних форм і кольорів — невичерпне джерело творчості митця. Живопис — це, перш за все, мистецтво кольору. І художник володіє ним легко, майстерно, відчуває його виразні можливості. Його картини, представлені на виставці, дійсно справляють враження поліфонії барв, у якій кожен колір має свій голос. Уміння володіти кольором у поєднанні з різними способами нанесення фарб становить особливість творчого почерку митця. Він пише як дрібними окремими мазками, так і широким вільним пензлем.  
Усі пейзажі митця (а їх на виставці представлено 19) сповнені ліризму. І. І. Гапоченко вміє схоплювати своєрідні відтінки природи залежно від географічної широти, погоди, пори року. Він створює узагальнений образ рідної землі, оспівуючи мальовничу природу Лебединщини, де провів дитинство і юність, Сумщини і всієї України. Тематичному розмаїттю полотен відповідає розмаїття жанрове. Ми бачимо «чисті» пейзажі («Початок осені», «Ставок у с. Лихвине»), марини («Гурзуф. Бухта Чехова», «Крим. Симеїз. Скеля Діва»), архітектурні пейзажі («В Лебедині», «Село Пристайлове»). Золотава сонячність («Літній луг») і багряна напруженість осінніх шатів («Початок осені»), холодна блакить зимового повітря («Зима біля Немирова»), свіжість весняної зелені («Розніжений травень») — все це звучить як віршовані рядки барвистої поеми про красу природи, яка вражала художника з дитинства.      
Іван Гапоченко — людина постійної творчої праці, пошуків і знахідок. Земляків–лебединців та гостей міста художник радо запрошує відвідати свою виставку, яка експонуватиметься в Лебединському художньому музеї ще до початку вересня. 

Кричевський Василь

                                       Кричевський Василь Григорович- художник Сумщини
Народився 1873 року в селі Ворожба на Слобожанщині. Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни.[2]Навчався в місті Харкові в залізнично-технічному училищі. По закінченні був помічником міського архітектора.
1903 року одержав першу нагороду на конкурсі будинку Полтавського Земства, який був побудований за його планами і став зразком нового архітектурного стилю (Український архітектурний модерн) (УАМ),[1] спертого на спадщину українського народного будівництва. Між 1904–1908 роками він бере участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку.
У роках 1912-1913-му Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків у селі Геленівці Васильківського повіту Київської губернії і керамічною школою в Миргороді.[1] На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка В. Г. Кричевський виконав картони (ескізи) килимів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.
За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві, який большевицька адміністрація переорганізувала з Державної Академії Мистецтва.[1]
Василь Кричевський керував мистецькою частиною у випродукуванні великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». «Борислав сміється» та «Звенигора» в роках 1925–1927. В роках 1935–1936 він оформив фільм «Назар Стодоля», а 1937 року перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок». 1940 року в Києві була влаштована велика індивідуальна виставка його праць, яка мала 1055 експонатів.[1]
Під час війни Василь Кричевський залишив Київ і виїхав спочатку до Львова, де був ректором Вищої Образотворчої Студії. Потім викладачі та студенти переїхали на Лемківщину (Криниця; село Лобове, в якому розписували церкву, зокрема, одним з студентів був Володимир Воронюк [3]). Пізніше доНімеччини, 1949 року на постійне місце проживання до Каракасу (Венесуела, де помер 15 листопада 1952 року.[1] Через деякий час відбулося перепоховання Митця на українському цвинтарі св. Андрія в м. Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі, США[4].
Протягом довгих років збирав предмети української народньої творчости і, будучи тонким знавцем української етнографії, зумів скомплектувати одну з найбагатших колекцій того типу в Україні. На жаль, збірка Василя Кричевського, що містилася в будинку Миколи Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.[1]

Малярство[ред. • ред. код]

Частина робіт художника перебуває за кордоном, найбільша в Українському музеї Нью-Йорку2003 року онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала близько 300 робіт Кричевського від його доньки, що мешкає у Венесуелі, Галини Кричевської-Лінде до Харкова, ПолтавиЛебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема близько 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею.

Кричевський Федір

Народився 22 травня 1879 року у Лебедині (нині Сумська область) в сім'ї фельдшера, єврея-вихреста Григорія Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни. Здобував художню освіту в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож по Східній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського «Сім'я» з картинами Г.Климта «Життя та Смерть»,«Три віки жінки»«Поцілунок» та інші).
З 1913 Кричевський працював у Києві: викладав у художньому училищі (19131917), Українській академії мистецтв (19181922, був її першим ректором), у Київському художньому інституті (1924193219341941). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.
Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головоюСпілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був зааррештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду[Джерело?], незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.
Пам'ятний знак біля садиби в Ірпені в якій мешкав Кричевський
Існують і дані, що після прориву фронту радянськими військами в м. Кеслінг Кричевський потрапив у лабети «смершу», де пробув майже рік. Тяжко хворий в 1946 році, Кричевський звернувся з листом до Уряду с проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Із спогадів його учня — С. А. Григор'єва, народного художника України відомо:
«…Демобилизовавшись в мае 1946 года, я вернулся в институт на работу. Через некоторый промежуток времени ряд учеников и сотрудников Кричевского вызвали в Правление Союза художников. Секретарем Союза был тогда С.Е. Раевский. Он зачитал нам письмо Кричевского из Вены с просьбой разрешить ему вернуться на родину в Киев. Раевский передал нам, что Правительство интересуется мнением близко стоящих к нему художников, и, попросил нас высказаться. Мы все единодушно заявили о том, что он нужен, полезен искусству. »
Незабаром Кричевський та його дружина приїхали до Києва. Але і в Києві на них чекали тяжкі випробування. Їх квартира по Георгіївському провулку № 12 була зруйнована внаслідок бомбардування. Дача в селі Шишаках згоріла. Під час пожежі згоріло багато його картин. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським найняти житло в Ірпені. Тут художник проживав в будинку № 1 по вулиці Пролетарської революції, з літа 1946 року і до смерті[1].
надгробний пам'ятник
Перепохований у Києві на Лук'янівському цвинтарі в 1965 році (ділянка № 25, ряд 15, місце 3). На його честь названо вулиці у Києві й Ірпені.
Монументальний триптих Кричевського «Життя» є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожне тло).